Дмитро Варламович Кислиця

 

Дмитро Варламович Кислиця - доктор філології, редактор газети "Нові дні", автор цікавих мемуарів "Світе ясний", в яких описано село Сонцівку, річку Вовчу, довоєнний Донбас. Він же є автором багаточислених публікацій в україно-мовній пресі Канади і США. 

Дмитро Кислиця досліджував проблеми лінгвістики та граматики української мови, творчість українських письменників Канади. Разом із Юрієм Шерехом (Шевельовим) написав підручник «Граматика української мови», який 1947 року вперше було видано в Мюнхені. Його розширений і доповнений варіант (перше видання в двох частинах побачило світ 1965 року в Торонто, а загалом здійснено десять перевидань) донині використовують в українознавчих школах США та Канади.

 

Дмитро Кислиця переклав із російської мови «Спогади» генерала Петра Григоренка (побачили світ 1984 року в Детройті). 1987 року в Оттаві він видав власні спогади «Світе ясний».

 
 
Біографія

 

         Народився Д.В. Кислиця в селі Сонцівка Покровского району 7 листопада 1912 року. Рід Кислиць походить з казачої старшини - дрібномаєтних дедичів, які з гонором відносилися до запропонованого їм російському дворянства. Кислиці не прагнули до багатства, вважаючи найвищим благом служіння своєму народу. Найпочесніше місце у будинку займав "Кобзар" Tapaca Шевченка.

 

Ще до війни Дмитро Кислиця закінчив Мар’їнський  педагогічний технікум, а потім філологічний факультет Київського педінституту. Викладав методику викладання української і російської мови в Університеті. У післявоєнний час Д.В. Кислиця мешкає в Канаді, захищає докторську дисертацію по філології в Оттавському університеті.

 

Ім'я професора Д. Кислиці широко відомо серед українців і вчених славістів Канади, США, Австралії. І це не дивно. В різний час він був редактором газет "Слово", "Наш век", "Нові дні", головним редактором українського радіо "Голос Канади", переклав з російської мови "Спогади" генерала П.Г. Григоренко.

 

Увесь час перебування в Новому Світі Дмитро Кислиця не залишає педагогічної діяльності. Він є автором "Граматики української мови", десятки видань, що витримала, і якою понині користується українська діаспора у всьому світі. Їм написані численні статті і методичні розробки по українській, російській і іншим мовам, останні роки життя працював над складанням української читанки для шкіл. Тривалий час професор філології Д.Кислица працював в Торонтському, Оттавському і Оксфордському університеті. Про доктора Дмитра Кислиці неодноразово писали в періодичній пресі Канади і США, згадуючи його як авторитетного вченого і громадського діяча. До останнього подиху він цікавився подіями в Україні, питаннями її історії, культури, філології.

 

Помер учений в 1993 році.

 

Роботи автора

 

ДВА ГЕБІТСКОМІСАРИ

«У Старому місті – в Кам’янці – варвари пошанували мінарет, про який і Михайло Коцюбинський писав («Під мінаретами»), а поряд з ним лишили для себе – як тимчасову казарму – студентський двоповерховий гуртожиток. А при в’їзді до Старого міста випадково лишилася недоруйнова-ною Турецька кріпость, у якій кам’янчани примістили музей-чик – перший гебітскомісар, Йозеф Райндль, роздобрився й дозволив їм це зробити. Поки був гебітскомісаром Райндль, діяв ще й відновлений університет (за радвлади то вже був учительський інститут), працювала одна десятирічка, яку вже називали гімназією. А як у березні 1943 року на місце Райндля прибув Розенгауер, університет був закритий, а на його місці відкрито маленьку агрошколу. Гімназію ліквідовано також. Новий гебітскомісар називав університет і гімназію дурощами ліберала Райндля. Шукав Розенгауер і ще об’єктів для закриття чи ліквідації, але, крім єврейського гетто, нічого не знайшов…».

 

Тут потрібні деякі коментарі. Хоч Михайло Коцюбинський (1864-1913) в юності деякий час мешкав у Кам’янці-Подільському, але оповідання «Під мінаретами», вперше опубліковане 1905 року, стало наслідком перебування Михайла Михайловича влітку 1904 року в Бахчисараї.

Згаданий Кислицею студентський двоповерховий гуртожиток – це, очевидно, двоповерховий будинок (колишній колегіум єзуїтів) за нинішнім корпусом історичного факультету національного університету імені Івана Огієнка.

Кислиця пише про відновлений у місті університет. Насправді це був інститут народної освіти.

 

Тепер дещо про Райндля. Ось що про нього пише Едуард Сікора в книзі «Лица Каменца-Подольского»: «Райндль. Каменец-Подольский гебитскомиссар до декабря 1942 года. Фанатичный, жестокий и бесчеловечный нацист. Стал правителем Каменец-Подольского «Крайзгебита» (округа), в который входили Каменец-Подольский, Орынинский, Смотрицкий, Староушицкий и Чемеровецкий районы. Опираясь на многочисленные карательные органы: СД, политическую полицию (гестапо), жандармерию, зондеркоманды СС, подразделения охранных войск,

местную криминальную полицию, непосредственно и ревностно исполнял преступные приказы и распоряжения вышестоящих немецко-фашистских начальников. Одной из основных функций Райндля было уничтожение «врагов рейха» – евреев, партийных работников, комиссаров Красной Армии, советских активистов, а также всех тех, кто оказывал сопротивление фашистскому режиму». Про Розенгауера Сікора відомостей не подає.

ФЛОРИНСЬКИЙ І НАНЕНКО

Читаємо далі в розділі «На Кам’янець-Подільський» спогадів «Світе ясний»: «Приїхав я – пора вже про це сказати – до Кам’янця в липні 1942 року. Відразу розшукав Олеся Флоринського. Прочитавши батькового листа, Олександр Іванович почав ламати голову, куди б мене примістити – і працювати, і мешкати. Він уже працював у редакції місцевої газетки «Подолянин», але позаштатним дописувачем – платили йому тільки за написані статті та зібрані новинки; його дружина Олена Юріївна була штатною перекладачкою в гебітскомісаріаті. Перше, що Олесеві спало на думку, – запитати Олену, його дружину, чи не придумає вона чогось для мене. І вона скоро підказала проект: познайомити мене з деякими місцевими і добре зорієнтованими людьми, а вони більше можуть стати в пригоді. Виявилось, що найцікавішою людиною і таки в усьому найкраще зорієнтованою був агроном Наненко Іван Іванович, який охоче зі мною поговорив про все і порадив знову навідатись за день-два. В університеті місця для праці на ту пору не було ніякого, як сказав мені ректор. Гімназія мене чомусь і не цікавила. Інспектор шкіл на місто Кам’янець радив мені стати директором шестирічної школи на Руських фільварках, що мене не дуже спокушало, хоч там було відповідне мешкання – при школі».

Згаданий автором спогадів Олесь Флоринський – це уродженець Кам’янця-Подільського Олександр Іванович Флорук-Флоринський (1922-2011), який в еміграції в Канаді друкував свої поетичні й прозові твори під псевдонімом Олександр Смотрич (за назвою річки в рідному місті).

Тепер щодо Наненка. Про нього в книзі Едуарда Сікори читаємо: «Наненко И.И. Глава областного сельскохозяйственного управления, созданного немцами для реорганизации сельского хозяйства в интересах оккупационных властей, доверием которых пользовался. Позже был назначен главой областной управы. В первое время пользовался поддержкой украинских националистов Кибеца Г.И., Ткача Г., Бондаренко И.М. и с их помощью открыл в Каменце-Подольском учительский институт (ИНО). 19 октября 1941 года принял постановление, в котором требовал от населения не выполнять распоряжение советского руководства об уничтожении имущества на оккупированной территории. Несмотря на принадлежность к украинским национальным силам, был одним из тех, кто верой и правдой служил оккупантам и ревностно исполнял их приказы».

Як засвідчують подальші спогади Кислиці, останнє твердження з довідки Сікори не зовсім відповідає дійсності.

 

ЩЕ ПРО НАНЕНКА

Читаємо далі спогади «Світе ясний», де повніше розкривається діяльність Івана Наненка в Кам’янці-Подільському:

«Наненко діяв не безпосередньо, а через своїх певних знайомих і приятелів, рекомендуючи влаштувати мене інспектором – на вакантне місце, йому добре відоме. Мені, як виявилось, сприяли не тільки Флоринські, а й колишня моя студентка зі Львівського університету Євгенія Лібацька, котра опинилася в Кам’янці з батьками (батько її був православний священик, який прибув до Кам’янця із Західної України і став настоятелем собору на Польських фільварках) і тепер працює перекладачкою в фінансовому відділі гебітскомісаріату; чи не вирішальним було слово панни Площанської зі Львова, котра невідомо в якій ролі перебувала в Кам’янці, але з якою Райндль радився у важливих справах. Площанська вільно говорила німецькою мовою (її мати була австрійська німка), а досконало знала українську, польську й російську мови, мала університетську освіту. Мене Площанська знала у Львові, а я тільки лице її пам’ятав, але не міг пригадати, де бачив її. Вона згодом назвала мені наших спільних знайомих із мого львівського періоду, а серед них і Гупала Костя Карповича, дуже цікавилась, що з Гупалом сталося в Києві… Був іще один трохи знайомий зі Львова чоловік в Кам’янці – Корбутяк Дмитро Михайлович, редактор «Подолянина». Якось не було нагоди поговорити й ближче познайомитись із заступником редактора «Подолянина» – Кошельником Юхимом Павловичем, хоч я знав уже, що він перед війною жив і працював у Києві – вчителював і вечорами працював коректором у «Пролетарській правді».

…Найбільше втішився моїм призначенням Іван Іванович Наненко: йому чомусь дуже хотілося, щоб я дав згоду і став інспектором. Це була його ідея і його робота, щоб так сталося. Як пізніше я побачив, він любив таке робити тим, кого цінив і хто йому подобався, і завжди радів, коли його намір здійснювався, а нарікав і аж кипів, коли чомусь не вдавався. Тому й мав він так багато приятелів, тому так липли до нього українці в Кам’янці й з-поза Кам’янця. Не тільки агрономи. У його просторому кабінеті бували районшефи-українці, директори цукроварень, невеликих фабрик (великих там не було), заводів (спиртогорілчаного, наприклад), голови колгоспів і сільські старости, лікарі, ветеринари, інженери… Він тим жив, а всі ті відвідувачі один поперед одного поспішали порадитись із ним у прерізних справах, а багато хто звертався з проханням виручити з біди якоїсь – визволити з-під арешту, помогти комусь, щоб його чи сина, або дочку не вислали до Німеччини і т.д. І знав Іван Іванович, до якого німецького урядовця і в якій справі звернутись, щоб не промахнутись, мати успіх. Себе самого він дуже рідко підставляв, коли когось виручав з біди. Діяв Іван Іванович дипломатично, обачно, але ніби магічно, а в деяких випадках напролом і відважно. Скільки він напрацювався, поки вирвав із тюрми кам’янецького районшефа Костя Федоровича Буланого, посадженого – як він думав і казав – ні за цапову душу. А в німців дуже було легко потрапити до в’язниці, а вирватись – фактично неможливо. Не зміг він, Наненко, виручити Сімка, директора Вишнивецького цукрозаводу, і дуже переживав ту гірку невдачу. І побоювався, що можуть вчепитися за нього, коли довідаються, що він невидимо, але енергійно діяв, щоб урятувати Сімка. Побоювався, але не каявся. Такою своєю вдачею Іван Іванович дуже нагадував мені Багазія, який теж пробував так діяти в Києві, де стократ трудніше було це робити. А ще – професора Сімовича у Львові, який умів вирвати з тюрми, наприклад, Юрія Стефаника – за Польщі, за радянського «визволення» і за німців. Іван Іванович Наненко – це був визнаний і беззастережно шанований авторитет».

ДУРЕНЬ ІЗ ДУРНІВ

Про початок служби районним інспектором освіти в Кам’янці-Подільському Кислиця повідав таке:

«Щоб не зробити необачних перших кроків в установі, де я мав бути, самої поінформованости про обставини було не досить, а порадами треба було вміло керуватися. З Наненком треба було так контактуватися, щоб ні Райндль, ні його близькі урядовці нічого не знали. А це була штука. Про це мав знати я, а Наненко вже знав давно. Не бути в пошані у Наненка – означало автоматично, що я чужий серед місцевих українців, які робили погоду. Мене посадили на тимчасово (не знав я – чому) в одній кімнаті з керівником ветеринарного відділу Михайлом Мазуром, а це був дурень із дурнів і сліпий вислужник. З ним Наненко не мав ніякого зв’язку, навіть бачити його ніколи не хотів. Мазур це знав. Мав і я знати й рахуватися з цим – не говорити про Наненка в його, Мазуровій, присутності. Це був хоч і невеликий, але перший іспит для мене. Секретарка в нас була на двох одна – Лідія Левицька, яка знала ціну Мазурові і відразу дуже добре поставилась до мене. Це було вже полегшення. Лідія з огидою висловлювалась, коли Мазура не було близько, про безнастанне його, Мазурове, «розумування»: «Аби мені було добре, а як комусь при німцях живеться, я знати не хочу».

Треба було витерпіти таке сусідство й не подати вигляду, що я дуже хочу позбутися його, такого сусідства. Наслідуючи Наненка, я не сам комбінував здійснення проекту втечі від Мазура, а й наша секретарка в порозумінні з Євгенією Лібацькою. І це сталося – коли не було в Кам’янці Гофмана (він заступав Райндля в адміністративних справах і в справах порядкування в приміщенні), мене переселив Гайдаров геть далі від Мазура – в далеко кращу кімнату і набагато просторішу, а тому – разом із секретаркою. Гайдаров був сліпий виконавець таких операцій, а Лібацька натяком сказала йому, Гайдарову, що треба, коли він був п’яний, як дим, – і зрозумів, що це був наказ Гофмана (Євгенія про Гофмана йому не казала нічого)».

У примітці Кислиця зазначив: «Гайдаров, як я пізніше довідався зі спогадів колишнього кубанського військового отамана і прем’єр-міністра Іваниса Василя Миколайовича, – це був син політичного діяча, здається, з горців, який належав навіть до кабінету міністрів на чолі з Іванисом. Цей син порядного горця на еміграції в Німеччині був вихований (і добре освічений) на німецького яничара, який добре володів російською мовою. У Кам’янці цей молодий Гайдаров був у своїй ролі – слухняне знаряддя німецької адміністрації і навуходоносор».